Капеланство в українських військових формаціях: історичний аспект

Abstract

У статті висвітлено процес виникнення, становлення та розвитку інституту військових капеланів в Україні у період IX–XVIII століть. Доведено, що цей процес став результатом довготривалих практичних кроків та теоретичного переосмислення ролі та значення функціонування капеланства у формуванні духовно-моральних якостей і задоволенні духовно-релігійних потреб військових. На основі аналізу історичних джерел та наукових публікацій дослідників, можемо із впевненістю стверджувати, що капелани-духівники в українському війську з’являються за перших київських князів – Аскольда та Діра. Священники супроводжували князя і дружинників у військових походах за часів Київської та Галицько-Волинської держави, періоду входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. З’ясовано роль та значення українського війська та капеланства у козацьких повстаннях першої половини XVII ст. й особливо у Національно-визвольній війні під проводом гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького. Звернуто увагу на матеріальну та духовну підтримку козацтва зі сторони Церкви. Існувала система духовної опіки козаків, яку здійснювало військове духовенство, постійно перебуваючи на Січі та супроводжуючи козаків у сухопутних походах. Визначено, що основними завданнями діяльності капеланів під час війни в Україні в різні історичні періоди є душпастирська опіка над військовослужбовцями, які постійно перебувають в екстремальних умовах, віддалені від близьких та рідних. Основними способами підтримки військовослужбовців є молитва та живе спілкування. Наголошено, що для впровадження активізації практичного досвіду підтримки морального духу в обороноздатності країни, українське суспільство має спиратися виключно на свої традиції, звичаї та культуру в контексті національної ідентичності українського народу.