Антропологічні мотиви творчості Кароля Войтили (Йоана-Павла ІІ)

Abstract

Актуальність вибраної теми дослідження, а саме сутності людського, антропологічного чинника у віршах Кароля Войтили, виникає із наростання кризи цивілізації, у якій сучасна людина не займає центрального місця, а губиться в технологічному просторі і в умовах наростання збройних конфліктів втрачає моральні орієнтири. Незначна обізнаність із творчістю цього автора не сприяє формуванню в молодіжному колективі справжніх зразків для наслідування, тож існує потреба змінити цей стан речей, віддавши належне глибині її образів і мотивів. На основі вагомих методологічних розробок, здійснених самим автором – етичного персоналізму – нам вдалося визначити запропоновані ним основні орієнтири духовного відродження особистості та суспільства. Ідеться не про конкретну особу, окремо взятий народ чи етнос, а інтегральну людську спільноту, до якої промовляв майбутній ватиканський очільник. Завдяки Рапсодійному театру, в якому Кароль Войтила формувався як митець, та його керівнику Мечиславові Котлярчику маємо змогу теоретично обґрунтувати антропологічну концепцію, яка гармонійно поєднує в собі тео- та людиноцентризм. Такий екскурс у життєві реалії К. Войтили дозволяє ствердити, що ще одним ключовим методологічним підходом до вивчення проблеми творчого начала у його віршах є біографічний метод. Третім, не менш важливим чинником стали духовні вправи, до яких Йоан-Павло ІІ звертався протягом усього свого життя. Зроблено висновки, що антропологічні категорії, запрезентовані в поезії К. Войтили різнобічно, враховують вертикальні та горизонтальні реєстри їхньої семантики, мають універсальне звучання, водночас розвивають патріотизм і совість нації, формують моральні цінності молоді.