Семантика страдництва у творчості Лесі Українки

Abstract

В українській літературі страдництво – одна з психоемоційних домінант художнього мислення. Страждання як благо, як наближення до божественного (в епоху середньовіччя), бурлеск і травестія як деконструкція трагічного (в «Енеїді» І. Котляревського), страждання як вияв колективного несприйняття суспільного зла (у літературі ХІХ ст.) – такою уявляється ретроспектива в осмисленні страдницької свідомості. У творчості Лесі Українки відбувається зміна психоемоційної парадигми літератури через символізацію особистого страждання. Страждання постає як міра та критерій самосвідомості й «культури душі» людини. Завдяки перенесенню страдницьких настроїв особистості у сферу культури письменниця екстраполює їх на культурно-історичний досвід людства, зосереджуючись на пошуках універсальних, парадигматичних зразків подолання особистого страждання. Suffering in the works of Ukrainian literature is one of the psycho-emotional dominants of creative thinking. Suffering as the good, as an approach to the sphere of divine (the Middle Ages), burlesque and travesty as deconstruction of the tragic (“Aeneid” by Kotlіarevskyi), suffering as collective expression of opposition to evil (in the literature of the 19th century) – this is how the retrospective of understanding consciousness of sufferer looks. This psycho-emotional paradigm of literature has been altered due to symbolization of personal suffering in the works by Lesіa Ukrainka. Suffering arises as a measure and criterion of self-consciousness and “soul culture” of man. Transferring the suffering mood of individual to the sphere of culture the writer extrapolates it to the cultural and historical experience of mankind, looking for some universal, paradigmatic examples of overcoming personal suffering