Інтерсуб’єктивність як провідна ідея посткласичної філософії права

Abstract

У сучасній філософії формується посткласичний тип раціональності, новий варіант філософського дискурсу, філософії права. Посткласична філософія визнає потенційну невичерпність, відсутність єдиного референта у будь-якого складного соціального явища чи процесу, зокрема права. Роль філософії права у постметафізичну епоху полягає у аналізі ірраціональної сторони права. Філософія права являє собою «верхній» щабель юриспруденції, який задає способи онтологічного, гносеологічного та аксіологічного обґрунтування права. Філософія права задає наукову евристику, формулює найбільш абстрактні правові поняття, формує юридичну картину світу, визначає предмет юриспруденції та її методологію. Одночасно філософія права виробляє критерії науковості юридичного знання та оцінки практики. Посткласична філософія права формує нове уявлення про право, в якому об’єктивізм замінюється інтерсуб’єктивністю. Інтерсуб’єктивність передбачає виявлення юридичних практик, якими відтворюється правова реальність. Саме практики утворюють зміст юридичної догми та дозволяють показати механізм правової інституціоналізації. У юридичних практиках відбувається перетин особистісних інтенцій (потреб, інтересів, цілей) з вимогами інституцій. Дія (а значить – і буття) права – це поведінка та ментальні (психічні) активності людей, що взаємодоповнюють та взаємозумовлюють один одного як ідеальне значення і персональний зміст доповнює практичну дію та її результат. Значення інтерсуб’єктивності стосовно юриспруденції полягає в тому, що право існує тільки в тому випадку, якщо воно (його знаковий вираз) діє, тобто перетворюється на правове життя людей – носіїв правових статусів.