Дисплазія кульшових суглобів у дітей: етіопатогенез, клініка, фізична реабілітація

Abstract

Вроджену дисплазію кульшових суглобів відносять до найбільш розповсюджених і важко діагно-стовуваних патологій. Пізня діагностика, недосконала оцінка стану кульшового суглоба протягом періоду його розвитку та вибір хибної тактики відновного лікування призводять до розвитку раннього остеоартриту, вторинних ушкоджень стегнової кістки, коксартрозу, що в подальшому спричиняє інвалідизацію. Наявні ускладнення та наслідки дисплазії кульшових суглобів потребують пошуку нових удосконалених методів корекційно-реабілітаційного спрямування. Мета дослідження – дослідити клінічні, етіопатологічні аспекти формування порушень кульшових суглобів унаслідок диспластичних уражень у дітей та вивчити особливості фізичної реабілітації при цій патології. Результати дослідження. Ультразвуковий скринінг і моніторинг сімей з анамнезом ДКС сприяли ранній діагностиці цієї патології. Дисплазія анатомічних структур, слабкість суглобово-зв’язкового апарату, ушкодження елементів суглоба, ішемічні порушення найчастіше виникають унаслідок застосування неадекватних ортопедичних і відновлювальних методів лікування. Ці порушення мо-жуть проявлятись обмеженням амплітуди рухів у кульшовому суглобі (відведення), слабкістю м’язів нижньої кінцівки, скошеністю кісток таза, сколіозом, кульгавістю, плоскостопістю, вальгусними та варусними деформаціями нижніх кінцівок. У процесі реабілітації фахівці виділяють такі завдання: фіксація кульшових суглобів у положенні максимальної корекції; формування форми структурних компонентів кульшового суглоба; зміцнення м’язів сідниць та стегна (згиначі, розгиначі, відвідні, ротаційні); активізація обмежених активних рухів у кульшових суглобах; пасивна й активна корекція вальгусного положення колінних і гомілково-надп’яткових суглобів; профілактика й усунення контрактури привідних м’язів стегна; формування стереотипу правильної ходьби та постави. У період до одного року під час реабілітації використовують функціональні шини різних конструкцій, кінезотерапію (пасивне відведення-приведення в кульшовому суглобі, рефлекторні вправи), лікувальний масаж, фізіотерапію у вигляді озокеритових аплікацій, магнітотерапії, лазеротерапії, електрофорезу із лікарськими препаратами. У більш пізні терміни доцільна організація фізкультурно-оздоровчої роботи для дітей із різними функціональними порушеннями опорно-рухового апарату в умовах дитячого навчального закладу. Висновки. Відкритим залишається питання генетичного обстеження, скринінгу, рентгенографії безсимптомних підлітків, синдромних і несиндромних станів, при яких дисплазія кульшових суглобів є лише проявом. Отримані дані вказують на необхідність розробки технології вимірювання та аналізу рівня стану біогеометричного профілю постави дітей у фронтальній і сагітальній площинах. Достатньо сформовано програми реабілітації дітей із ДКС лише на першому році життя, які містять лікувальний масаж, кінезотерапію, лікування положенням (функціональні шини) та фізіотерапію.