«Моє трагічне покоління»: про андеґраунд української літератури у повоєнний період

Abstract

У статті йдеться про українську табірну поезію повоєнного періоду. Оскільки про неї досі немає спеціальних досліджень, доводиться визнати її творців генерацією, що випала з історії нашої літератури. Ідеться про об’єднавчі чинники духовної спадкоємності, які проходять крізь долі й творчість поетичного покоління 1940 1950-х до потужного вибуху шістдесятництва. Табірна лірика споріднена з поезією молодших шістдесятників багатьма мотивами – патріотичними, бунтарськими, народницькими – однак і відмінна від неї. Значно більше в ній трагізму, відчаю, гіркоти, хоча в багатьох віршах відчутний бойовий дух нездоланого народу. Андеґраундне покоління поетів 1940 1950-х років відзначається особливим ставленням до мистецького покликання – їм очевидною була сакральна потуга Слова; виділяється небувало трагічними обставинами звернення до творчості. Особливе побутування поезії, твореної й береженої в пам’яті, та простота і щирість її форми не завадили творцям виразити найглибші людські страждання, стати голосом спротиву й бунту народу, який втрачав історичну пам’ять в умовах бездержавності. Ця лірика пройнята антиколоніальними ідеями, осудом рабства, поривом до свободи. Вони виражені з безоглядною сміливістю, тими гострими словами, які ще й нині декому звучать «націоналістичною» крамолою, а по суті – гірким пророцтвом на півстоліття вперед. Андеґраундна поетична творчість українських поетів 1940 1950-х є безцінним досвідом, яким мусить бути доповнена скарбниця світової літератури. Існування й передання поетичного слова в усній формі (чим воно наближалося до фольклору) – надважлива характеристика творчості табірників, яка пояснює особливості притаманної їм поетики. Усним побутуванням, творчим процесом без пера й паперу пояснюється простота класичного вірша. Релігійні мотиви – яскрава тематично-образна ознака відмінності андеґраундної поезії від легальної – радянської, відповідно – й відмінність старших шістдесятників від молодших. Відсутність більшості цих митців у новій історії української літератури є недопустимою.