Говіркова адаптація власних особових імен у західнополіському і середньополіському діалектах

Abstract

Становлення сучасного українського іменникá відбувалося упродовж тисячоліття, і цей процес ще не закінчився: крім частки дохристиянських імен наших предків, серед яких були і давньоскандинавські, у сучасному іменникý багато наймень гебрейського, еллінського та латинського походження, пізніше поповнили запозичення із західноєвропейських та тюркських мов, а частина народних варіантів імен набула і статусу офіційних, та ще деякі були штучно “викувані” у першій половині ХХ століття на догоду партійній верхівці. Однак основу іменникá і надалі становлять наймення церковнословʼянського походження. Досліджуючи переклади Святого Письма українською мовою, Г. Тимошик установила, який складний фонетичний “шлях” пройшов кожен біблієантропонім, адаптуючись до особливостей іншомовної фонетики, поки врешті був прийнятий українською мовою, зокрема виявлено, що: 1) “давньогебрейські імена внаслідок гелленізації зазнали фонологічних змін (змінили фонетичну оболонку) й у модифікованому вигляді потрапили в переклади святописемної літератури, а згодом поповнили іменники́ тих народів, що прийняли нове віровчення”; 2) “помітними фонетичними видозмінами давньогрецьких біблієантропонімів була поява протетичного приголосного г як наслідок адаптації придиху”; 3) “фонологічна адаптація давньоримського іменникá новозавітного тексту мала неоднозначні відтворення в новочасних перекладах святописемного тексту. Вплив гелленомовної форми давньоримських імен зумовив явища ентропії в новочасних перекладах, унаслідок цього давньоримські фонеми мали два варіанти графічних відповідників: у → и, е; s → c, з; с → к, ц” (Тимошик, 2010, 12).